Не так давно Музей Одной Улицы пополнил свою коллекцию новым экспонатом, найденным на одном из букинистических развалов Москвы. Это книга принадлежащая перу выдающегося украинского писателя Ивана Семеновича Нечуя-Левицкого “Повісті й оповідання. Том І” была изданая в Санкт-Петербурге в 1899 году. Отдельные тома сочинений изданные при жизни писателя изредка встречаются в коллекциях, однако уникальность нашего экземпляра состоит в том, что на нем рукой автора была сделана дарственная надпись М.Л. и Е.Н. Сегетам.

Михаил Людвигович Сегет (1840-1904) – сын известного ученого-фармацевта Людвига Сегета, выпускник Первой Киевской Гимназии и физико-математического факультета Киевского Университета Св.Владимира (1863 г.), являлся членом совета управления Общества взаимного страхования от огня имуществ землевладельцев Киевской, Подольской и Волынской губерний. После его смерти Киевское общество взаимного кредита учредило именную стипендию для учащихся Императорской Александровской Первой Гимназии в размере 3400 рублей. Михаил Людвигович и его жена Евгения Николаевна владели усадьбой №19 по улице Ново-Елизаветинской, поздее Пушкинской. Иван Нечуй-Левицкий арендовал у семьи Сегетов маленький флигель. Как вспоминал украинский писатель Е.Кротевич: “Жив він тоді у дворі будинку за теперішнім театром Лесі Українки. Приміщення було перероблене, як мені казали, з сараю і мало всього дві кімнатки за невеличким передпокоєм, але без кухні. Коли я зайшов у середину, мене вразила сила-силенна книжок; вони буквально заповнювали всю першу кімнату. Книжки не тільки стояли скрізь на полицях, а й лежали і на столі і навіть цілими стосами на підлозі…” В этом домике писатель прожил более двадцати лет – с 1889 по 1909 год, фактически стал знаменитым на всю империю, здесь же были написаны его самые известные произведения. В конце 1909 года домик пришел в совершенную негодность. “Коли я читав свою п’єсу, раптом щось у кімнаті немовби вибухнуло з пістолета. Іван Семенович так голосно і радісно вигукнув: “Є!”. Іще кілька разів стріляло в різних кутках, і господар щоразу вигукував: “Є!”, – а потім брав з пастки за хвіст убиту мишу та, винісші у передпокій, кидав у відро з водою. Миші до того обсіли приміщення, що серед дня бігали по кімнатах і гризли палітурки книжок…” Хозяева вынуждены были снести флигель, а писатель перебрался в дом на улице Большой Владимирской. Именно здесь он видел тот грандиозный пожар на Подоле, который описал в очерке “Апокаліпсична картина в Києві”:
“… Цікаві люде бігли бігцем униз на скверик на терасі, що був зараз нижче Собору, звідкіль було добре видко пожежу на Подолі… Я насилу просунувся уперед, оглянувся назад. Над моєю головою ніби висів на небі Андріївський Собор, весь червоний, ніби облитий калиновим соком або кров’ю. Чотири високі та тоненькі бані з колонками з чотирьох боків ясно виступали нарізно від середньої бані, неначе обтикані і обсипані калиною. А рядком через вулицю червоніли п’ять круглих бань Десятинної церкви, червоні, як жар, неначе залізні й розпечені на жарі, ніби аж пашіли вогнем, як і сама пожежа в гавані. Нижче по спуску високі на п’ять етажів здорові доми різко і ясно виступали з темряви один нижче другого з своїми то круглими, то шпичастими невеличкими баштами… Щось було пекельне і фантастичне перед моїми очима, і загалом страшне. Здавалося, ніби сім апокаліпсичних янголів одразу вилили на Київ усі сім фіялів людського горя та пожежі та крові…”
В конце 1960-х годов и сам дом Сегетов был снесен, а на его месте построен административный корпус театра им. Леси Украинки, в котором ныне находится кафе Дом Бергонье. О пребывании же в доме И.Нечуя-Левицкого напоминает мемориальная доска, установленная на фасаде.