Фото М. Наппельбаума. 1928 р.
Я впевнений, що заголовок цього дослідження багатьом читачам може здатися недоречним чи навіть блюзнірським.
І тим не менш, через сорок років після виникнення булгакознавства, яке зародилося в підрадянські часи, а потім плавно перетекло в російське русло, ніхто цілеспрямовано й грунтовно не досліджував справжнього ставлення Михайла Булгакова до своєї малої батьківщини та «внезапно и грозно» явленої української революції, що зруйнувала підвалини колишнього життя.
Можна впевнено стверджувати, що ми знову знаходимося у вихідній точці, як і сто років тому, і, не дай Боже нам повторити ті самі помилки, які описував Булгаков у своєму незакінченому романі, невідомо ким названим «Білою гвардією».
Одразу зазначу – ніхто і ніколи не бачив не лише рукопису роману, а й повного машинопису, який існував у кількох варіантах. Як згадувала знайома Булгакова Ірина Раабен, «этот роман я печатала не менее четырех раз – с начала до конца. Многие страницы помню перечеркнутые красным карандашом крест-накрест – при перепечатке из 20 оставалось иногда три-четыре… Булгаков не был удовлетворен романом. Помимо сокращений, которые предлагал ему редактор, он сам хотел перерабатывать роман… Я помню, как ему предложили изменить заголовок, но названия «Белая гвардия» при мне не было, я впервые увидела его, когда роман уже был напечатан… У меня осталось впечатление, что мы не кончили романа».
«Сам я перечитал напечатанное раз пятнадцать и пришел к выводу, что… если бы над этими черновиками я просидел бы еще несколько месяцев, действительно можно было бы сделать приличный роман». («Тайному другу»)
Чи замислювався хоч хтось, що, власне кажучи, ніякої «гвардії» в цьому романі немає і близько, і йдеться в ньому зовсім про інше?
До речі, письменник у листі до сестри весною 1923 року назвав своє дітище інакше: «Я срочно дописываю 1-ую часть романа; называется она «Желтый прапор».
Зверніть увагу: не флаг, не стяг, а саме прапор!
Необхідно чітко усвідомити, що російські дослідники, за поодинокими винятками, ніколи не відчували, та й не могли через своє радянське минуле чи вже нову імперськість зрозуміти і прийняти почуття любові та глибинного тяжіння Михайла Булгакова до України та Києва.
Візьміть будь-яке таке дослідження – і ви знайдете все те, про що зараз пишуть «зацікавлені особи», деякі у своїй праведній ненависті лукавлять, а інші ніколи й не читали булгаківських текстів, не кажучи вже про те, щоб вникнути в їхню сутність. І що дивно – жоден письменник зараз не викликає такої уваги, як контроверсійний Михайло Булгаков, про жоден з київських об’єктів не говориться стільки, як про будинок-музей, хоча, за великим рахунком, вже ж на початку XXI століття інтерес до цієї теми начебто мав би потихеньку згасати.
Найпростіше зараз відправити затаврованого Булгакова на звалище історії та заховати його твори на далекі книжкові полиці, віддавши письменника нашим ворогам. Набагато складніше – розібратися в нюансах розвитку штучно викликаного скандалу і спробувати очистити його творчість від припущень та підозр.
«О, звездные родные украинские ночи. О, мир и благостный покой!»
Першим у Києві у 1881 році з’явився син священика Брянського повіту Афанасій Булгаков, який закінчив Орловську семінарію та приїхав вступати до Духовної Академії. Слід зазначити, що повіт, де народився батько Михайла Булгакова, розташовувався на кордоні зі Стародубщиною, споконвічно українською територією, на якій завжди проживали українці та були сильні українські уподобання і традиції. Може тому й поїхав навчатись колишній семінарист саме до Києва.
Вступивши до Академії, він одразу потрапив під опіку ординарного професора, засновника товариства Нестора-Літописця, першого автора історії української літератури XVII-XIX століть та майбутнього академіка УАН Миколи Петрова (1840-1921).
«В Киевской академии неофициально существовал украинский «гурток», воодушевленный идеями украинского национального движения, – згадував випускник Академії Михайло Старокадомський. – Члены его представляли собой одну из наиболее активных групп студенчества. Они посещали украинский клуб «Просвіта», украинский театр, на своих собраниях ставили доклады на исторические и литературные темы. Через этот гурток я оказался вхожим в дом историка проф. Н. И. Петрова, большого знатока украинской старины. У проф. Петрова в определенные дни (на «журфиксы») собиралась прогрессивная профессура: П. Кудрявцев, В. Рыбинский, В. Экземплярский, В. Завитневич».
Майбутній член Центральної Ради та Гетьманський міністр, історик Дмитро Дорошенко описав зустріч у 1909 році М. Петрова зі знаменитим українським поетом Іваном Франком: «За хвилину ми ввійшли до старого Мазепинського корпусу, де містились музей і бібліотека. Нікого в цілім будинку не було, тільки недалеко від входу стояла за бюрком висока постать в золотих окулярах. Це був сам директор музею, відомий історик української літератури професор Микола Петров.
Щоб Петров знав, якого гостя він має перед собою, я представив йому Франка. Петров тільки глянув і звернувся зразу до нього так, наче вони тільки що перервали розмову і тепер її продовжують… Я мовчки прислухався цьому науковому спору, щасливий, що доля так несподівано дала мені звести між собою цих двох великих дослідників історії українського письменства і чути їх імпровізований диспут».
Саме професор Микола Петров у травні 1891 року став хрещеним батьком первістка Афанасія Булгакова – сина Михайла, а пізніше сім’я доцента кафедри історії і розбору західних сповідань, що розрослася, переїхала жити в будинок до дочки Петрова – Віри Миколаївни. Вона, як і її батько, була пристрасною українофілкою та займалася розвитком дошкільної освіти у Києві.
Природньо, що спілкування з такими людьми та майже родичами, які благотворно впливали на молоду родину, виключають будь-які припущення про ненависть Булгакових до всього українського.
З наукової ж школи Миколи Петрова вийшли всі найвідоміші українські історики церкви – Василь Біднов, Олександр Лотоцький та Іван Власовський, а на його смерть відгукнулися Михайло Грушевський, Данило Щербаківський та Сергій Єфремов.
До речі, останній був у приязних відносинах із Афанасієм Булгаковим, коли той працював цензором, залишивши про нього дотепні спогади:
«І ще одна постать зринає з-під пороху минулого, коли я згадую про свої стосунки з цензурою. Це професор духовної академії «Афоня» Булгаков, спеціаліст духовної цензури, волею начальства призначений читати й черкати мої статті в 1905 р. Він, треба сказати, дуже конфузився свого становища, бо як професор усе ж таки розумів, що його роля в цензурі ніби не дуже лицює професорові… Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков іноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: «Что вы со мной делаете!» – поновляв викреслений текст».
Тут варто зазначити, що в Російській імперії без санкції цензора не могла з’явитися жодна публікація. І хоча сама ця посада в суспільній думці початку ХХ століття вже видавалася архаїчною і точно не була шанованою, зображувати старшого Булгакова якимось українофобом, лише через те, що він працював цензором – це анахронізм, який жодним чином не відповідає дійсності.
А оригінальна робота Афанасія Булгакова «О принятии еще одного нового догмата в римском католицизме» звернула увагу митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який уважно вивчив її та зберіг у власній бібліотеці.
Близьким другом родини Булгакових був і хормейстер Петро Гдешинський, який навчав грі на скрипці юного Михайла, а його молодший син став другом письменника на все життя, брав участь у родинних концертах та філософських диспутах в будинку на Андріївському узвозі №13, куди Булгакови переїхали у 1906 році.
Серед кращих вихованців П. Гдешинського та товаришем його старших синів був майбутній відомий український композитор та регент Олександр Кошиць, якого зараз прямо-таки «зіштовхують лобом» з Михайлом Булгаковим.
І справа лише в тому, що декому з незрозумілих причин дуже хочеться підселити знаного диригента та засновника Української Республіканської Капели в будинок №13 на Андрївському узвозі, в якому він, насправді, ніколи не мешкав, що підтверджується офіційними записами у нещодавно знайденому паспорті О. Кошиця.
Теоретично можна припустити, що маестро був знайомий з подружжям старших Булгакових, перетинаючись з ними або в Духовній Академії, де викладав Афанасій Іванович, або у Фребелівському товаристві, де служила Варвара Михайлівна. Проте достовірно відомо, що сестра Михайла – Віра та його кузина Іларія були учасницями хору Кошиця: «Вера увлекается своим пением. Их хор готовит знаменитые «колядки» и уже в бенефисе Кошица выступают в театре», – писала доньці в 1914 році Варвара Булгакова. І вторила їй Іларія: «А в четверг 4-го мы с Верой выступаем в студ. Хоре под управлением Кошица».
А інша сестра Михайла – Надія у ті ж роки знайомиться з майбутнім філологом-латиністом та «щирим українцем» Михайлом Книповичем, який деякий час вважався її нареченим. Він подарував їй бюст Шевченка (роботи сусіда Булгакових по Андріївському узвозу скульптора Ф. Балавенського) та книгу «Кобзар», а також долучив до українського театру.
Бюст Т. Шевченка. 1903 р.
Надія писала в щоденнику: «Сплю на своем обычном месте у мамы, рядом наш туалетный столик, где я поставила папин портрет, бюстик Шевченко, две вазочки, лампу, положила салфетку вышитую гладью и книги».
Деякі сучасні критики-викривачі, намагаючись довести нікчемність особистості письменника, пропонують повернутися до якихось невиразно озвучених ними витоків і знаменитий нині будинок №13, уславлений Булгаковим у своєму романі, називати не Турбінським, а будинком… Василя Листовничого. «Українського патріота», як вони собі уявляють останнього господаря садиби – цивільного, а згодом військового архітектора та чиновника, лояльного до царської влади.
Але хіба будинки називають ім’ям останнього чи проміжного власника? Навпаки – згадують зазвичай тих, хто замовляв та будував їх! Спочатку ж садиба під №13 належала знову «неправильним» людям – будинок «постройки изумительной» був зведений за проектом київського архітектора Миколи Горденіна для подружжя Літошенків – Максима Михайловича (купця другої гільдії та лісопромисловця) і його дружини Віри Олексіївни. А також їхніх дітей – Лідії, дружини кадрового офіцера РІА, Івана – лікаря-хірурга та Володимира – військового інженера, який евакуювався з добровольцями з Криму в Галліполі і пізніше опинився в Болгарії. Тут виходить прямо за Булгаковим –
«Впрочем, виноват, у меня еще хуже». («Собачье сердце»).
Створюючи ж літературний твір, автор вільний вигадувати своїх героїв, і Булгаков в персонажі сусіда Турбіних Василіси вирішив викрити численні вади міщанства та пристосуванства. Крім того, що літературний Лісович проживає на першому поверсі будинку, більше нічого його не пов’язує з реальним власником садиби Листовничим – архітектором і книголюбом, людиною наполегливою та впертою, якого Булгаков по праву вважав «ходячою енциклопедією».
«Дом на Андреевском спуске, – озвучував сімейні історії онук В. Листовничого лікар Валерій Кончаковський, – дед купил в 1909 году «с подачи» Варвары Михайловны Булгаковой, которая в этом доме жила с семьей с 1906 года. А раньше дед был соседом семьи Булгаковых по Дионисьевскому переулку. Моя бабка Ядвига от первого брака имела сына Виктора. Он был деникинским офицером и ушел в эмиграцию. Жил в Тунисе, был там главным бухгалтером на табачных плантациях. По рассказам моей мамы был он незаурядным человеком, обладал сильным и красивым баритоном и великолепным даром красноречия. (У Михаила Булгакова в «Белой гвардии» поручик Шервинский – адъютант Гетмана Скоропадского, а дядя Витя был адъютантом коменданта Киева – генерала Медера). Шервинский в романе влюблен в сестру Турбина Елену, у моего дядюшки был роман с младшей Булгаковой – Лелей, которой он писал стихи с австрийского фронта, куда ушел добровольцем».
І знову ніяк не вдається зіштовхнути цих давно знайомих і близьких людей між собою!
Повертаючись до багатостраждального роману, слід відзначити парадоксальну для нинішніх критиків річ – автор явно протиставляє Гетьмана Скоропадського, генерала з монархічними замашками, що приміряє на себе майбутній імператорський вінець – з народним вождем Симоном Петлюрою!
Вчитайтесь уважно в авторський текст, не в розмови та репліки літературних героїв! Невже ви такі сліпі та заангажовані?!
«Симон… Просто слово, в котором слились и неутолимая ярость, и жажда мужицкой мести и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины… ненавидящих Москву, какая бы она ни была – большевистская ли, царская или еще какая».
І цю думку формулює українофоб? Хто із сучасних Булгакову письменників зобразив так проукраїнськи особистість Симона Петлюри?
Не враховуючи грандіозну поетичну епопею Юрія Клена (Освальда Бургардта), написану в еміграції – ніхто, крім хіба що відверто слабкого наслідувального опису подій в напівромані «Ганнуся» забутого нині Олександра Мізерницького, українського боротьбіста, а згодом радянського чиновника, що згинув у таборах.
«Шикується військо на Софіївському майдані, біля пам‘ятника Богдану Хмельницькому… Коли враз задзвонили в усі дзвони. Одчинилася широка брама Софії, з корогвами, зі співами вийшло духовенство в золотих ризах… Голосніше загула юрба. На майдан у процвітаних автомобілях в‘їхала Директорія, а серед неї «сам» батько Петлюра стоячи кланявся на всі боки…
Ентузіазм охоплює юрбу. В усіх радісні обличчя, усі гучними криками вітають «батька». Немов забули про тих, хто м’язистими руками прогнав офіцерню, що гранила бруковані вулиці Києва. Їй, цій юрбі, треба було «героя», вона й увінчала лавровим вінком постать, що, фактично, значення в повстанні проти гетьмана не мала, – постать, висунену випадково вперед».
«Контрреволюционные вещи говорите, Филипп Филиппович» («Собачье сердце»).
Карикатурне зображення членів Директорії та особливо Симона Петлюри було характерним для українських авторів двадцятих-тридцятих років (пізніше взагалі не дозволялося їх згадувати). І навіть Олександр Довженко не проґавив можливості «потужно штурхнути» діячів національної революції – і в німому ще «Арсеналі», і в апологетичному «Щорсі».
До речі, 1987 року письменник Сергій Плачинда опублікував на сторінках популярної київської газети вигадану ним карколомну історію про те, як під час однієї з перших українських маніфестацій загін білогвардійців (!) на чолі з вусатим (!) поручником Михайлом Булгаковим намагався зупинити натовп і цей офіцер стріляв у Довженка, природньо, схибивши.
Калька була скопійована Плачиндою із відомого епізоду з фільму «Арсенал», а лікар Булгаков у нього різко перетворювався на кадрового офіцера. Тоді ж зчинився грандіозний скандал і Спілка письменників незграбно намагалася його зам’яти. Не дарма, мабуть, в іншому своєму романі Булгаков так нещадно зображував письменницьку кормушку МАССОЛІТ, ніби передбачаючи своє шельмування.
До речі, українські радянські письменники завжди недолюблювали та підозріло ставилися до Михайла Булгакова, таємно заздрячи його драматургічному успіху. Якось вони великою делегацією зустрічалися у Москві зі Сталіним та Кагановичем і, скаржачись, висловлювали своє негативне ставлення до п’єси «Дні Турбіних». Один із головних їх посилів був саме про Петлюру та «петлюрівщину», у показі яких звинувачували Булгакова.
І це «україножер», як зараз намагаються називати письменника сучасні критикани? Навіть Гетьман Скоропадський, який перебував в еміграції у Німеччині, у приватному листуванні цікавився, як представлений його образ у п’єсі!
А між тим «в то время даже быть «белогвардейцем» было лучше, чем украинским националистом», – згадувала сестра Булгакова – Надія.
Цікаво, що кращі з українських авторів, якщо й вважали за необхідне полемізувати з Булгаковим, то робили це не методом доносів, а власною творчістю, як от драматург Микола Куліш. Нам не відомо про реакцію Булгакова на цю критику, але… у пізніших правках «Білої гвардії» зникають найбільш різкі фрази, які публіка сприйняла як антиукраїнські!
Однак п’єсу спіткала така ж доля, що й пошматований роман. Режисер МХАТу Ілля Судаков у своїх мемуарах розповідав, що саме він переконав Булгакова переписати промову Олексія Турбіна, і з середини 1920-х років полковник оголошував дивізіону про те, що нікому не могло бути відомо наприкінці 1918 року: «Белой гвардии конец. Конец в Ростове-на-Дону, в Киеве, на Украине. Конец всюду». Після наполегливих вимог постановника Булгаков переробив і фінал спектаклю.
Наразі затяті критики витягли на поверхню і ранні оповідання-замальовки, намагаючись довести, що Булгаков чорними фарбами описував українців. Але хіба про це там йшлося? Мова – про звірства і про загальну ненависть, яка захлиснула людей. Не секрет, що у своїх творах Булгаков завжди виступав проти війни, він, як лікар, був природним гуманістом, який віддавав перевагу не революціям, а природній еволюції.
Його брат Микола, французький бактеріолог, інтернований під час війни нацистами до табору, писав: «Михаил был человек по всей своей сути мягкий и чуткий, но никак не милитарист! Ни в каких боях он никогда не участвовал и, наверное, никогда и никого не ранил и не убил».
«Довольно!.. Проклятие войнам отныне и навеки!» («Необыкновенные приключения доктора»).
Ті ж сучасні звинувачення стосуються і замовного фейлетону «Київ-місто» для газети «Накануне», де на тлі чудових описів міста є самовільно вставлені редакцією слова та цілі абзаци. Як писав Булгаков: «Компания исключительной сволочи группируется вокруг «Накануне». О, мне очень туго придется впоследствии, когда нужно будет соскребать накопившуюся грязь со своего имени… Железная необходимость вынудила меня печататься в нем. Не будь «Накануне», никогда бы не увидали света ни «Записки на манжетах», ни много другое, в чем я могу правдиво сказать литературное слово»…
Підводячи проміжні підсумки, хочеться зазначити, що Михайло Булгаков не був ні українофобом, ні любителем радянської дійсності (думаю це навіть несерйозно обговорювати), ні імперцем, звинувачення в чому також проскакують нині. Але знову ж таки ніхто критично не аналізував розтиражовану фразу київського лікаря Євгена Букрєєва, висловлену ним ще 1980 році в розмові з булгакознавицею Маріеттою Чудаковою, і яка увійшла до її дослідження: «Не знаю, чем я могу быть вам полезен. В друзьях я с Булгаковым не был – ни в Первой гимназии, ни в университете… Вы должны знать, что Булгаков в гимназические годы был совершенно бескомпромиссный монархист – квасной монархист». Тобто це хлопчик дев’яти років, що вчився з ним у підготовчому класі??? Серйозно? Про це могла розповідати лише людина, яка приховувала свої відверті симпатії, але саме звідти пішли голослівні звинувачення письменника в імперстві. І аж ніяк Булгакова не можна поставити поруч із російськими націоналістами, які жили в той же час у Києві – одіозним Василем Шульгіним та махровим шовіністом Володимиром Голубєвим.
Цікавим є інший факт. 1918 року Булгаков, після роботи у фронтових госпіталях Кам’янця-Подільського, Чернівців та у сільських лікарнях, повернувся на Андріївський узвіз. Як згадував київський товариш письменника лікар Микола Гладиревський, Михайло часто у справах бував із його братом у «Польському кафе» на Костьольній вулиці. Тоді ж на Андріївський узвіз №7 до своєї тітки переїхав жити однокласник (усіх восьми років, а не підготовчого року, як Букрєєв), що повернувся з заслання, і товариш Булгакова по Олександрівській гімназії – Генрік Юзевський, який створив у цей час конспіративну польську військову організацію. Місцем їхньої зустрічі була та сама польська кав’ярня (це до питання нового звинувачення про ненависть Булгакова вже до поляків). Не кажучи вже про те, що шанувальником молодшої сестри Булгакова Олени був член організації Юзевського – Млодзієвський, який пізніше виїхав до Польщі.
Генрік Юзевський також залишив Україну та у Варшаві став найближчим соратником глави Польської держави Юзефа Пілсудського. Ним же він був направлений у розпорядження Директорії та призначений Симоном Петлюрою віце-міністром внутрішніх справ УНР. Юзевський дуже цінував Головного Отамана, піклуючись про його безпеку після поразки української революції.
Ще раз наголошую – про яку ненависть Михайла Булгакова до українського та польського руху може йтися, якщо він безпосередньо був тісно пов’язаний із найближчим соратником Петлюри Юзевським?
І вже зовсім безсовісно звинувачувати письменника та його роман у всіх гріхах, якщо навіть сам (!) теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов в 1934 році у львівському часописі «Вісник» опублікував уривки з «Білої гвардії» в українському перекладі, можливо свого же авторства, сховавшись за криптонімом.
«Були десятки тисяч людей, що повернули з війни і вміли стріляти… А вивчили самі ж офіцери на приказ начальства! Сотні тисяч мушкетів, закопаних у землю… міліони набоїв в тій самій землі…
І в тих же ж містечках народні вчителі, фельдшери, однодворці, українські семинаристи, що з волі долі стали хорунжими, здоровезні сини пасічників, капітани з українськими прізвищами… Всі говорять на українській мові, всі люблять Україну, чарівну, вимріяну, без панів, без офіцерів-москалів – і тисячі бувших полонених українців, що повернули з Галичини.
Це все як додаток до десятків тисяч мужиків?..
Ого-го!»
«В рядах над лавами курилася махорка і нервово ходив під Козирем гнідий п’ятивершковий огир. Скрипіли санки обоза, на півверстви тягнулися за полком. Полк хитався в сідлах і зараз же за Попелюхами розгорнувся на переді колони двохкольоровий прапор – плат голубий, плат жовтий, на держаку.
«Ой за гаєм, гаєм
Гаєм зелененьким…»
А в пятім ряді шарпнули баси:
«Там орала дівчинонька
Воликом чорненькем!»
– Ф’ю!… ах! Ах, тах, тах!.. – Засвистів веселим соловієм їздець біля прапора. Захиталися списи і тряслися чорні шлики трумневого кольору з позументом і трумневими кістками. Хрустів сніг під тисячю кованих копит. Вдарив радісний торбан».
А Донцов у своєму журналі абищо не публікував!
Не можемо ми звинувачувати Булгакова і в тому, що Сталіну сподобалася поставлена МХАТом п’єса. Диктатор вже в середині 1920-х років взяв курс на побудову нової радянської імперії і йому, як повітря, потрібні були нові-старі символи. Навіть згадуваний вище Василь Шульгін помітив це з еміграції: «Ленин и Троцкий не могут отказаться от социализма. Тогда придет некто. Он будет красным по волевой силе и истинно белым по задачам, им преследуемым. Он будет большевик по энергии и националист по убеждению». (Дивлячись із сьогоднішнього дня і проекуючи цю характеристику на нашу екзистенційну битву – ми як у дзеркалі бачимо замість Сталіна – Путіна, і в цьому немає нічого незвичайного: адже народжена тоді радянська імперія нині знову переродилася в російську).
Завуальованими символами стали і рядки з булгаковської п’єси, які Сталін використав у своїй сумбурній промові, виголошеній після початку війни. Але Булгакова тоді вже не було в живих. Сталін, який пообіцяв загнаному в кут письменнику конкордат, просто обвів його довкола пальця. І своїм несподіваним телефонним дзвінком, і негласною згодою на написання п’єси «Батум» він дав примарну надію на свободу, якої просто не виявилося. Сам дав – сам забрав, «хозяин земли русской».
Не варто довіряти Дияволу, якщо навіть ти Майстер…
Смерть звільнила Булгакова від знищення, але його оточення та друзі постраждали. Літератор Сергій Єрмолинський, заарештований буквально відразу після похорону Булгакова, через роки згадував кинуті йому слідчим звинувачення: «У себя дома Булгаков нес антисоветчину и сбивал с толку честных советских людей. Мутил… С гнилым либерализмом у нас давно покончено. Наш долг всеми революционными мерами оградить советских граждан от влияния чужих идеологий. А в доме Булгакова заваривалась вонючая контрреволюционная каша».
І ще про важливе, про що не здогадуються теперішні хулителі Булгакова. 1987 року до єдиної тоді серйозної української дослідниці творчості письменника та текстолога Лідії Яновської несподівано звернулося київське видавництво художньої літератури «Дніпро» із пропозицією терміново, доки не дізналася і не перебила ініціативу Москва, підготувати перший науково вивірений двотомник романів Булгакова. І як згадувала сама Яновська, що отримала доступ до закритих архівів, «відкрилася приголомшуюча річ – в «Білій гвардії» сила-силенна українізмів. Запевняю вас – далеко не всі ровесники письменника знали українську мову. А Булгаков знав. Тепер українізми в романі відновлено цілком.
Зникли ж вони, бо Олена Сергіївна (дружина письменника), яка готувала для друку останнє видання «Білої гвардії», не знаючи української мови, не завжди розуміла текст і українізми викреслювала, переправляла на російські слова, вважаючи за друкарські помилки. Цьому свідчень в архіві безліч. Наприклад, українське «наволоч» вона править на «сволочь» і т. д.»
«М. А. купил на Арбате украинский словарь». (Дневник Елены Булгаковой, июнь 1937 года).
І насамкінець варто навести слова видатного вченого-лепідоптеролога Юрія Некрутенка, який займався перекладом творів Михайла Булгакова українською мовою.
Ті, хто розуміє, що таке справжня літературна мова, прочитавши їх, отримують незрівнянну насолоду. «Текст перекладався мною на українську мову в правописі 1928 року – найбільш грамотному (через те й репресованому), в правописі, сучасному романові «Майстер та Маргарита».
Я, добре знаючи життя і Києва і Москви, певний того, що Твір писався у Москві з Києва, а не з Москви. Усе у Творі, у тому й Москва, і Єршалаїм – то візія киянина…
Київська російська мова завжди відрізнялася від московської та від петербурзької. Це була загалом українська мова, але оформлена російськими словами. Тому для мене тексти Булгакова в перекладі українською виглядають органічно. Він ніколи не був московським письменником! Якщо ти народився у Києві та подорослішав у ньому, то ти, хочеш цього чи ні, на все життя залишаєшся киянином. Це твій спосіб життя, думок, твоя мова».
«Правду говорить легко и приятно» («Мастер и Маргарита»).
Дмитро Шльонський
історик, директор Музею Однієї Вулиці
Література:
- Воспоминания о Михаиле Булгакове (сборник). – М., 1988.
- Булгаков М. Избранные произведения: В 2 тт. – К., 1989.
- Булгаков М. Письма. – М., 1989.
- Варламов А. Михаил Булгаков (ЖЗЛ). – М., 2008.
- Чудакова М. Жизнеописание Михаила Булгакова. – М., 1988.
- Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Мюнхен, 1969.
- Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). – К., 2011.
- Дом Булгакова. – К., 2015.
- Кончаковский В. Из рассказов деда. – К., 2015.
- Мізерницький О. Ганнуся. // Червоний шлях. Харків, 1926.
- Булгаков М. Пьесы 20-х годов. – Л., 1989.
- Смелянский А. Михаил Булгаков в Художественном театре. – М., 1989.
- Шлёнский Д. Истории одной улицы. – К., 2017.
- Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. Кн.1. – Львів, 1934.
- Ермолинский С. Из записок разных лет. – М., 1990.
- Дневник Елены Булгаковой. – М., 1990.
- Булгаков М. Майстер і Маргарита. (На українську переклав, упроводом та коментарями спорядив Юрій Некрутенко). – К., 2008.
- Семенов С. Киевлянин навсегда. // Эксперт, Культура, №30. – 2008