Раніше ми вже писали про історію кохання Миколи Костомарова та Аліни Крагельської. Історія ця стала доленосною і в житті Тараса Шевченка, розділивши його на до і після арешту. Арештували Шевченка, як і Костомарова, за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Братчики поводились обережно, засідання проводили таємно і свою діяльність особливо не афішували. Однак у березні 1847 року студент Олексій Петров подав на братство донос. Напередодні цієї події Петров оселився у будинку на вулиці Стрілецькій, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський. У цьому ж будинку мешкав один з членів братства, Микола Гулак, який на свою біду і вирішив посвятити Петрова у таємниці братства.
Костомарова арештували напередодні весілля, арешт Шевченка також був драматичним. Ні про що не підозрюючи, 5 квітня 1847 року Тарас Григорович їхав до Києва на це весілля. Щоб не затримуватись і не спізнитись, на останній станції він переодягся у фрак і одяг білу краватку. Поголений і урочистий, він збирався відразу після переправи їхати до нареченого. Та тільки пором спинився коло берега, як Шевченка заарештували й повезли до київського губернатора Фундуклея. Парадне вбрання поета здивувало губернатора, й він запитав:
— Що це ви, Тарасе Григоровичу, у фраці й білій краватці?
— Та це я боярином на весілля Костомарова, — відповів поет.
— Ну, — посміхнувся губернатор, — куди жениха, туди й боярина повезуть.
Залишилось «секретное донесение» полковника Білоусова про цей арешт. «Художник Шевченко, при возвращении в Киев из Черниговской губернии, вчера был остановлен на заставе и доставлен в квартиру господина Гражданского Губернатора, при нем найдена тетрадь, самим им писанная, с возмутительными стихами. В стихах под названием «Сон» дерзко описывается Высочайшая Его Императорского Величества особа и Государыня Императрица».
Як і Костомарова, Шевченка під конвоєм повезли на слідство до Петербургу. Біля Броварів поет побачив наречену Костомарова, Аліну, яка так описала цю зустріч:
«Возле телеги бродил, перекачиваясь, путник, сопровождаемый двумя жандармами. Невольно мы в один голос воскликнули: «Еще один арестованный!» Не прошло и минуты, как Тарас подошел к нашему экипажу и со слезой, блеснувшей в его серых глазах, надломленным голосом проговорил: — «Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині».
Произнеся такое выражение скорби, Тарас Григорьевич перецеловался с нами. Тарас успел только сказать нам, что лично о себе он не горюет, потому что он одинок, «бобыль», а «Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька і він нічим не винен, хіба тим, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!»
Не дивлячись на несподіваний арешт, Шевченко тримався мужньо. Як потім згадував Костомаров, всю дорогу до Петербургу від був надзвичайно веселим, постійно жартував, співав пісні. На одній зі станцій поштовий наглядач, заповнюючи подорожню на чиновника-конвоїра та арештованого, довго не міг визначитись, хто ж з них арештант. На допитах Шевченко не видав нікого з братчиків, якихось слідів причасності його до Кирило-Мефодіївського братства слідство не виявило. Однак за «дерзкие» вірші про Імператрицю поета було покарано найтяжче – він провів у засланні 10 років.
Анатолій Кияшко,
науковий співробітник