Відомий історик мистецтва Дмитро Степовик згадував, що видатний скульптор Лео Молодожанин, автор низки пам’ятників Шевченку в країнах Заходу розповідав йому, що у 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв по класу скульптури професора Матвія Манізера. Молодожанин допомагав йому моделювати 1938 року пам’ятник Шевченкові для Києва, що мав бути зовсім не таким, яким ми бачимо його сьогодні, а потрактований у романтичному дусі, з образами літературних персонажів. Коли Манізерів проект був майже готовий у глині до Ленінграда приїхали його оглянути Каганович і Хрущов. Коментатором і критиком був Каганович. Він забракував постать енергійного пристрасного Шевченка; а за образи персонажів, головно, з Шевченкової поеми «Гайдамаки», буквально накинувся на Манізера з лайкою.

«Ти що, цими образами Гоїв з косами й вилами хочеш збудити українських колгоспників до опору проти колгоспного ладу? Може, до повстання проти радянської влади? Усе це забрати до такої-то матері! А фігура? Що це він випнувся, як півень між курами? Фігуру переробить! Голову йому нахили, як у людини, що втратила всяку надію, з повністю розбитими мріями. Руки закрути йому за спину і повісь на руки якусь свиту, кожуха чи іншу важку одежину хай там гріє руки!»
Манізер усе так і зробив, як «порадив» Каганович і в авральному порядку, з допомогою своїх студентів, виліпив нового Шевченка «по Кагановичу», в такому вигляді його відлили з бронзи, привезли та й встановили в Києві.