Київ завжди привертав увагу іноземців. Наприкінці 1927 року відвідав місто і класик американської літератури Теодор Драйзер – автор романів «Американська трагедія», «Сестра Керрі» та «Трилогії бажань». Відразу після подорожі, у 1928 році, він видав пропагандистську книгу «Драйзер дивиться на Росію», але неофіційні дорожні нотатки, «Російський щоденник Драйзера», навіть у США було опубліковано лише в 1996 році. В них письменник описує і свій візит до Києва, де він пробув з тринадцятого до п’ятнадцятого грудня 1927 року. Деякі уривки з цих записів ми пропонуємо вашій увазі.
13.12.
До Києва ми прибули близько полудня. Був туманний, вогкий день, але з першого погляду відчувався шарм Києва, – широкі вулиці, прекрасні старі будівлі, красиві церкви. Готель «Континенталь» був гарним старим будинком з розкішним інтер’єром, що нагадував Схід, широкими сходами з м’якими червоними килимами і вітражними вікнами сходових площадок, вестибюлем, прикрашеним складним різьбленням по дереву, що робило його схожим на собор.
Ми вийшли прогулятися. Як і раніше, тримався сильний туман, тротуари обледеніли, було дуже холодно, але серце зігрівала жвавість і атмосфера культури в натовпі на вулицях. Чим більше я дізнавався про місто, тим більше воно нагадувало мені Париж. Вітрини магазинів були привабливими, жінки гарно вдягнені і добре виглядали. Ми звернули на головну магістраль і прийшли на площу Інтернаціоналу (Європейську), за якою починався крутий схил, що вів до такого собі засніженого парку, де діти гралися зі своїми санчатами.
14.12
О десятій годині самі їдемо до старовинного 600-літнього монастиря – Києво-Печерської лаври, який стоїть на пагорбах з видом на річку Дніпро. Ми взяли автомобіль, який повіз нас уздовж уже баченого парку, повз багато прекрасних будинків і церков з різнокольоровими куполами. Коли ми вийшли з машини, то побачили мури і золоті куполи монастиря вгорі на пагорбі. Пройшовши під аркою з золотистою куполоподібної вежею, що вела на монастирську територію, я опинився перед одним з найпрекрасніших соборів, які коли-небудь бачив.
Він мав звичайні п’ять золотих куполів, що утворювали квадрат з великим куполом в центрі. Зовнішні стіни були розмальовані образами. Усередині церкви старий священик у довгій чорній сутані і чорному капелюсі з сіро-бородатим обличчям, що не виражало нічого, крім святості, продав нам свічки по десять копійок і провів через дуже тісну частину церкви. Там був розкішний вівтар, багато золотих ікон, інкрустованих дорогоцінними каменями, і трун монахів та князів. Священик повів нас через люк у підлозі вниз, в темну, сиру кімнату, де при світлі свічок ми побачили могилу та обриси фігури під вишитою золотом кришкою. Старий священик пробурмотів молитву і поцілував кришку, а потім, піднявши кілька шарів оксамиту і золотої тканини, розкрив щось схоже на висохлу руку. Це було найважливіше, що він повинен був показати нам – муміфіковане тіло митрополита (мабуть, Драйзер мав на увазі склеп Петра Могили).
Ми вийшли на вулицю і піднялися на найвищу частину стіни, звідки відкривався прекрасний вид на Дніпро та місто за річкою. Коли ми, притулившись до стіни, милувалися краєвидом, один молодий чоловік сказав: «Звідси ви можете сісти на прямий поїзд до неба».
У Лаврі Теодор Драйзер також відвідав музей Павла Потоцького, а потім оглянув новий музей Тараса Шевченка, завод «Більшовик» і декілька інших, обладнання яких йому видалось застарілим, порівняно з американським. 16 грудня письменник поїхав до Харкова і в січні 1928 року повернувся на батьківщину. А у 1983 році на новозбудованому масиві Троєщина з’явилася вулиця, названа в честь Теодора Драйзера.